Марія Заньковецька

місце». Ми знали, що Марія Костянтинівна довго й серйозно працює над образом Катерини,— за своїм планом, своєю творчою палітрою. І лише випадок дав нам не те що можливість, а ща¬стя бачити маленький фрагмент з цієї великої скульпту¬ри — потрясаючої сили пристрасті і хвилюючої правди.

Мені колись довелося поділитися на сторінках нашої преси спогадами про цей незабутній етюд, який ми дозво¬лимо собі навести знов тому, що писався він тоді під сві¬жішими враженнями в зв'язку з недавньою смертю нашого генія сцени. Одного разу, після п'єси Карпенка-Карого «Понад. Дніпром», знову заговорили про «Грозу».

Поки в кабінеті Садовського йшли підрахунки при¬бутків і видатків, ми вийшли на сцену. В театрі темно й порожньо. На сцені висів черговий ліхтар, біля виходу дрімав сторож.

Задник був спущений. На ньому синіла Дніпрова далечінь. На сцені залишились - неприбраними .

«кручі» і «пагорки», вкриті рогожею з штучною зеленою-травою. Від ліхтаря на задник падали смуги світла, ство¬рюючи ілюзію далекої річки, повитої туманом. Марія Костянтинівна в глибокій задумі пройшла по сцені, спинилась і задивилась на далекі звиви ріки, намальованої на заднику Приставила парасольку до куліс, ще раз пройшла, спинилась біля «кручі».

І сталось щось несподіване, неповторне Вона скинула руками, здається, навіть змінилась на обличчі, і з наболілих змучених грудей, немов з кратера вулкана, спалахуючи, полились якісь слова: — Куди тепер ? Додому йти ? Ні, мені однаково, що додому, що в могилу Я відразу не збагнув.

Хотів щось відповісти. Але на мене дивились очі, яким не відповідають — їх вчувають. Величезні, глибокі, освітлені якимсь внутрішнім вогнем Я затамував подих і завмер.

— Так Що додому, що в могилу (Сіла на зеле¬ний горбок, перебирає пальцями травичку). Під деревцем могилка Як хороше (Велика пауза. ) Так змучилась я Навіщо мені тепер жити, ну, навіщо?

Нічого мені не треба Сумно мені. Ах, як сумно мені (Обняла зе¬лений горбок .